«Моє творче кредо – щоб мій талант працював для мого народу»: співак Анатолій Сердюк про війну та творчу діяльність

– Розкажіть, як війна вплинула на ваше життя та творчість?

– Коли почалась війна, то в квітні 2014 року я організував концертну бригаду з однодумцями-музикантами, які були за Україну. Ми їздили на кордон Херсонської області, де росіяни захопили Крим – Чонгар, Арбатська стрілка, і там виступали для прикордонників і десантників. А травні, ми об’їздили всі блокпости навколо Запоріжжя, крім Правого берега. Потім, їздив в АТО, там де наші військові стояли. Були там восени й влітку, я постійно виступав у військкоматах, в школах на уроках мужності.

А коли ця гостра стадія почалася, з 24 лютого, звичайно, я був злий. Насамперед злий на нашу владу, яка дурила нас, що війни не буде. Через це я гроші втратив, я непідготовлений був. В перші дні був відчай. Треба було допомагати і собі, і родичам, які старшого віку. Це треба було якось вирішити, підготуватись, щось закупити з їжі.

А через кілька днів, я вже зрозумів, що треба допомагати нашим воїнам, які теж непідготовлені були – не було шоломів, не було бронежилетів. Замість того, щоб готуватися до війни, будували дороги. І оця фраза, «Якщо ми збільшимо витрати на утримання Збройних сил, то нам не вистачить грошей на дороги». І тепер по цих дорогах йдуть окупанти і ці гроші пропали, бо ці дороги роздовбані і розбиті.

Я почав волонтерити, ще цей рух не був організований, кожен сам собі. Я повіз теплі речі у «Солдатський привал» (волонтерський центр – ред.), з якими я знайомий, ми їздили ще з 2014 року. В артбригаду 55-ту повіз ковдри й куртку, солдатам передав. В Червоний Хрест речі завіз, для біженців. Назбирав багато, все що було своє, по своїх родичах, друзях позбирав. Від мами залишились і памперси, і бинти, і шприци, коли вона помирала. Все це я повіз в наш шпиталь для військових.

– У 2014 році ви влаштовували концерти для бійців, чи влаштовували подібні заходи зараз?

– У мене в госпіталі планувався виступ, ще до війни. Планували на 8 березня заспівати, але скасували, тому що війна почалась, справжня… Але 8 березня  я там все таки виступив з концертом. Правда, вже не в актовій залі, де я раніше виступав, з 2014 року кілька разів для поранених. Тоді їх там було чоловік 10-15 на весь шпиталь. А 8 березня їх привозили прямо під час концерту.

Я співав просто в холі, але це було більше не для воїнів, а для жіночого персоналу, щоб вони трохи перепочили. Концерт невеличкий, на пів години був, але це вражаюче запам’яталося. Поки ми сидимо – хтось забігає, забирає цих медсестер, щоб прийняти поранених. Ну задоволені вони були, що це їм психологічна підтримка. За ці місяці в шпиталі я виступив чотири рази.

А потім, ми почали виступати у волонтерських центрах, де люди плели сітки. На Космосі в технікумі, Комітеті солдатських матерів, в Запорізькому центрі молоді. Концерти невеличкі були, одна колоночка, мікрофон. Це організовувала волонтерка Олена Шевчук. З нами ще була Ірина Соболєва, теж співачка і волонтерка. Але, люди коли побачили, що я тут, вони так би мовити, воспряли духом. «О, і ви не поїхали, ви тут?». Так, кажу, я з вами. Це добре, що я навіть 2-3 пісні заспіваю і людям від цього піднесення.

Пізніше, коли волонтерський рух налагодився на професійній основі, я перестав волонтерити і виступав, тільки коли мене запрошували кудись. Були акції артпідтримки, щоп’ятниці в Запорізькому фотоклубі. Збирали доволі багато грошей, для підтримки госпіталя. Бувало і по 3, і по 4 тис. за годину збирали. А минулого разу мало людей було, 860 гривень зібрали, щось таке. Тому організатори вирішили зробити перерву на літо, а потім знов збиратись.

– Ви композитор Запорізького краю, дуже багато вашої творчості присвячено цій землі. Які ваші почуття від того, що зараз роблять з нашою землею?

– Печально, як це сказати… Коли кажуть, що Лисичанськ захоплюють, Сєвєродонецьк захоплюють, а я там виступав. Або Мелітополь захопили, я ж там вчився, я там в бібліотеках виступав. Зараз там зробили їхній (російський – ред.) військовий центр в палаці ім. Шевченка. А я ж там скільки разів виступав. Малинівка, наприклад, Гуляйполе. Це ж взагалі моє друге рідне місто. Я там де тільки не виступав. І всі села об’їздив – Дорожнянка, Воздвижівка, Варварівка, Верхня Терса, вони всі зруйновані.

В Малинівці, до речі, я хотів виступити свого часу. Голова сільради цієї сказав, що «Ми зробимо ремонт клубу, а потім виступиш». А вчора я дізнаюсь, що нема вже цього клубу, його розбомбили. Так що я там тепер взагалі не виступлю. Це дуже печально. Я вірю, що ми переможемо, але не так скоро.

Анатолій Сердюк виступає для волонтерів. Фото: Суспільне Запоріжжя

– Ваша музика єднала українців протягом всієї боротьби за незалежність. Як ви ставитесь до музики, яка єднає нас зараз, з початком активної фази бойових дій?

– Я чув, але музика, яку я писав, коли ще не було активної стадії, вона не така агресивна. Виконавців, яких я зараз чую, по-різному співають – є талановиті, які дуже зачіпають. Є просто на злобу дня, як от, «Русский корабль, иди на…». Там просто фразу використали, там як такої музики і нема. Тобто, грає гітарний риф і барабани, і начитується просто фраза. Що тут можна сказати… Але будь-яка дія на підтримку Збройних Сил, на підтримку українців – це добре, це може бути в різних формах.

Єдине, це моя позиція, я люблю музику мелодійну. Коли я навчався, ми вивчали композиторів-класиків. Сергій Прокоф’єв, композитор, казав «Мелодія – це головне в музиці». А мені пощастило, в мене відкрився талант складати мелодії, які дуже влучно передають вміст поезії. Мені вдається відчути образ, який створює поет і передати це музикою. Мене ще Дмитро Павличко (український поет – ред.) хвалив, що моя музика органічна.

Але будь-яка музика, в будь-якій формі має право на життя, якщо вона допомагає нам, українцям або тим молодим хлопцям, які воюють зараз. Вони вальс не будуть слухати, він тут не доречний. Потрібна музика, яка передає настрій суспільства. Або це сум, трагедія, або злість. Щоб зупинити агресію, треба ще більша агресія. Тому, все це зараз роблять, я це вітаю.

– Ви вже понад 30 років займаєтесь творчістю і остання ваша збірка, «Боронимо рідний край», вийшла у 2017 році. Чим займаєтесь зараз?

– Ні, «Боронимо рідний край» ще так і не завершена. В 2015 році я випустив альбом для людей старшого віку “Не покидай мене любове!”. Паралельно, я писав пісні для альбому «Боронимо рідний край», на військово-патріотичну тему. Я звертався до нашої влади, всі були “за” (випуск – ред.), але диск так і не видали. Я власноруч, на “болванках” випустив умовний пробний тираж.

Потім кожного року з’являлись ще інші пісні, я дописував. Зараз, коли почалась активна стадія (бойових дій – ред.), я дописав “Котигорошко”. І написав репом пісню, “Били і будем бить”. Тепер дещо вже не таке актуальне, можливо, треба якусь пісню звідти прибрати і видати справжній тираж. Але ці пісні вже допомагали воїнам – я їх співав в АТО, на акціях і мітингах, передавав хлопцям записи на передову, виставляв їх на YouTube.

Так що альбом буде, я готую ці пісні. На осінь може і не встигну. Бо я пишу музику на нотах чи в демозапису, а щоб записати аранжування, потрібна студія. Зараз звичайно можно працювати онлайн. Але 4 музиканти, з якими я працював, хто за кордоном, хто в окупації, у когось інструмента нема, зв’язку нема.

– Тобто, які зараз ваші плани?

– Зараз в планах доробити «Боронимо рідний край», доповнити піснями, актуальними на теперішній час. Хоча, паралельно, я і ліричні пісні почав робити, ще минулого року. Але вони недороблені і я рідко їх співаю. Тому що зараз інший настрій.

– Розкажіть, чим ви зараз займаєтесь, окрім волонтерства та творчості?

– В мене дуже багато роботи. Дивіться, я в студії записую кілька варіантів зведення і ми сидимо зі звукорежисерами, вибираємо, який варіант кращий. Вибираємо баланс між музикою та вокалом. В мене по кілька варіантів і нових пісень, і старих пісень. І з деяких організацій або радіостанцій вислати їм пісні.

Зараз там подання є на вручення мені премії, просять зібрати записи (пісень – ред.), документи, творчу біографію. Потім ще відео треба оцифрувати, на відеокасетах стільки моїх виступів залишилось. Дуже багато такої підготовчої роботи, яка невидима.

Була презентація двох нових збірок (поезії – ред.). Я дуже дружу з запорізькими поетами, з відділенням Національної спілки письменників України. Називають мене «великий друг запорізьких поетів». І мене всі просили «напишіть пісні», і збірки вручали. Треба їх подивитися.

Але я не можу займатися творчістю. Кожен день новини, то там розбомбили, то там. Серце кров’ю обливається. І не можу зосередитись, розпач такий. Щоб щось народити, це мені треба з правої півкулі (мозоку – ред.) переключитись на ліву. Щоб мені переключитись, це треба закритися від всіх, щоб не було ніякої інформації. Але не виходить. Війна є війна.

Презентація книги «Щоб бути українцями –  говорімо українською». Фото: Индустриальное Запорожье.

– У 2018 році у вас вийшла книга «Щоби бути українцями – говоримо українською». Розкажіть, як ви прийшли до її написання?

– Окрім того, що я музикант, співак і композитор, я ще і журналіст. Мені завжди цікаво було дізнатись про професію журналіста, як це робиться, що там за лаштунками.  Я ще в радянський час почав вивчати українську мову, закінчив навчання з української філології в аспірантуру ЗНУ, двічі став переможцем українського радіо диктанту і тепер бачу, що люди неграмотні, в переважній більшості. І врешті решт, я вирішив писати цю книгу. Вона для того, щоб українці навчились правильно говорити рідною мовою. Бо мова передає менталітет народу.

Коли мені не вистачало прикладів, я включав радіо чи телевізор і записував помилки. Особливо багато їх зараз, це страшне. На цей Єдиний марафон взяли журналістів, які раніше були українофобами, з Інтеру, з інших каналів. А тепер вони вдягли вишиванки і говорять українською мовою, але вони її не знають. З помилками в кожному реченні говорять.

Я 2018 року видав книжку і тепер набагато більше знаюся у філології. І журналісти мені за неї дуже вдячні. Я журналістам цих книжок роздарував багато, близько сотні примірників. Тому що ті, хто хочуть вдосконалювати свою мову, куплять її. Тут сконцентроване все – антисуржик та найтиповіші помилки в наголосах, у числівниках, у кличному відмінку, у відмінюванні прізвищ і по батькові, у географічних назвах, у перекладах з російської. Частково я викладаю матеріали з книжки на своїй сторінці у Facebook.

Моє творче кредо – щоб мій талант працював для мого народу. Цього постійно прагну – і як артист, і як композитор, і як журналіст.

Читайте також: В Запорізькій ОВА прокоментували вірогідне наближення окупаційних військ до Запоріжжя (Відео)

Хочете бути в курсі останніх подій в Україні та у світі, слідкуйте за нами у Фейсбук та на каналі Telegram