«Ціла площа була заповнена нами. Звідусіль лунали знайомі слова»: інтерв’ю з українкою, яка евакуювалася за кордон

20 Квітня

13:57 2022

Підтримай IPnews

Фото: Instagram Лізи

Початок повномасштабною військової агресії рф проти України вимусив багатьох людей покинути рідні домівки у пошуках безпечного місця. Немало українців подалися й за кордон. IPnews вирішили дізнатися більше про те, як важко людині дається таке рішення та як особи під тимчасовим захистом живуть в іншій країні. Дізнатися відповіді на наші питання допомогла Ліза Менчикова, яка виїхала разом із родиною до Німеччини.

Почалася війна. Залишатися вдома стало небезпечно. Які думки були в тебе та у твоєї родини щодо подальших дій?

Ми з сім’єю тиждень сиділи по підвалах, вдома. Однак новина про обстріл Запорізької АЕС дала поштовх до паніки батькам. Рано в ранці 4 березня вони сказали забирати вже готові сумки і в машину. Ми не мали плану, не мали навіть спочатку місця призначення. Просто їхали. Однак вже при виїзді з району ми зіткнулися із проблемою: паніка була не тільки у нас. Затори були страшенні. Але звертати не збиралися.

Як саме ти відреагувала на те, що доведеться евакуюватися?

Я хотіла евакуюватися разом з усіма ще до війни… було таке передчуття. Однак, під час війни я не хотіла залишати чоловіків вдома. Та коли паніка не припинялась, коли я бачила стан батьків та малого брата, я розуміла, що можливо то й на найкраще. Бо спочатку ми вирішили пересидіти у західній частині України і намагалися думати, що скоро повернемося і будемо всі разом.

А яким був шлях до Німеччини?

Шлях до Німеччини – це нібито друга частина «подорожі до незвіданого»… Після 5 днів у дорозі до Львова, ми вночі дізналися, що наша тітка із Запоріжжя вирішила їхати за кордон поїздом. Мій тато сказав, що це знак і треба швидше йти якомога далі від небезпеки. Тож наступного дня ми поїхали до кордону з Польщею. За декілька кілометрів зупинилася і шли пішки. На диво, піша черга була набагато менша за автомобільну. Скільки було сліз тоді при розлуці з рідними. А скільки ще після.У Польщі ми чекали на волонтерський автобус, який довіз нас до найближчого пункту приймання переселенців. Моя мама з тіткою хотіли потрапити далі, чомусь саме до Німеччини. Спочатку нас записали до автобуса вранці наступного дня, однак через 2 години нам у терміновому порядку запропонували місця до якогось автобуса, де не набралося достатньо людей. Жіночка, що цим керувала, нарозповідала нам казок: «Це організація, вам знайдуть квартиру окрему, роботу, їжу». Я не вірила їй, однак хотіла ризикнути, не знаю, як інші. Потім в автобусі ми дізналися, що їдемо у якесь село, де будемо жити з якимись родинами. Але мені так подобався автобус і люди, що з нами їхали. І я не шкодую. Ми приїхали до цікавого міста, а живемо зараз трохи за ним, у гарній місцевості. Нас прийняв додому водій того самого автобусу. Вони дуже гарні люди і я рада, що ми ризикнули. Так, з роботою та навчанням складніше. Так, тут дорожче у рази. Але ми живі, ми маємо дах, ми можемо ходити по вулицях майже зі спокійною душею.

Чи багато українців ти бачила, коли прибула до Німеччини?

У нашому селищі живе близько 40 українців. У місті завжди зустрічаємо «наших». Я ходила нещодавно на демонстрацію у підтримку українців. Ціла площа була заповнена нами. Звідусіль лунали знайомі слова. А скільки українців я ще й не бачила… багатенько нас. Хоча дехто кожного дня виїжджає назад в Україну.
Фото: Ліза Менчикова

Я чула, що евакуйованих гостинно приймають європейські країни. Як прийняли вас і де ви зараз живите?

Саме нас прийняли дуже добре. Нам пощастило. Волонтери з поселення Есторф та Варендорф розселили по родинах, в одному готелі українців. Нас п’ятеро: мої дві тітки, брат, мама, я живемо в одному закладі на горищі. Вони навіть дозволили заселитися з нашим котом! Нам надали одяг, бо приїхала я тільки зі светрами. Вони також надали нам безкоштовні квитки до зоопарку та музею. На сьогодні ми намагаємося допомагати їм у справах, а вони надають нам житло.

Чи отримуєте ви гуманітарну допомогу?

Ми ще не зареєстровані, а купуємо все за свої гроші. Реєструємося 20 квітня тільки, хоча ми тут з 9 березня – дуже великі електронні черги. Деяку суму нам надала українська церква, а також хазяїни принесли від знайомих трошки грошей. Тож поки дуже економимо. А ось одягу тут багатенько. Є багато складів, що розкидані по місту. Тому можна було поїздити та знайти щось підходяще. Складно з спідньою білизною та взуттям.

Взагалі, як до українців ставляться жителі Німеччини?

Ставляться до українців більшість поважно чи з розумінням. Деякі інколи можуть «підбішуватися» через такий наплив нації.

Як справляєшся з мовним бар’єром?

Розмовляю з більшістю англійською. Іноді через те, що я тут у ролі перекладача та маршрутизатора, втомлююсь морально.

Ти продовжуєш читати новини з України?

Раніше я читала новини через звичку журналіста. На сьогодні я читаю щодня, коли ловлю інтернет, бо переживаю, сумую і відчуваю вину. Також намагаюся досі брати участь в інформаційній війні.

Чим займаєшся, щоб відволіктись?

Слухаю музику, розмовляю з хлопцем та дивлюся фільми з ним. І, як це не було б дивно, відволікатися допомагає навіть домашнє завдання час від часу. Однак після двох тижнів у Німеччині, в мене почала з’являтися депресія, апатія та агресія.